Китайський стратег Сун-Тсу написав 2500 років тому книгу «Мистецтво війни», у якій читаємо наступне: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини цієї держави й руками її громадян.

 

Для цього використовуйте всі засоби, не звертаючи уваги ні на що. Наприклад, залучайте, залучайте найбільших, найвпливовіших, найважливіших осіб до злочинних, протизаконних дій. Після цього примушуйте їх служити нашій державі, погрожуючи розголосити таємницю про їхні підлі вчинки. Якщо вони відмовляються  - розголошуйте всі відомості, які їх ганьблять…Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити й поглибити будь-яке озлоблення, невдоволення, незгоду, ненависть, підозру, упередження між людьми й групами їх…Руйнуйте національні й релігійні традиції…Перешкоджайте всіма засобами тим заходам держави й суспільства, які зміцнюють духовно й фізично здоров'я ворожої націй».

 

Останнім часом ми всі частіше чуємо про розкол у країні, а деякі з «батьків» українського народу намагаються нав'язати нам думку про те, що в нашій суверенній (за Конституцією й історично-національної пам'яттю) державі співіснують дві України.

 

Радикальні думки й висловлення при цьому виникають по обидва боки, але занадто докладна стаття із цього приводу колишнього віце-прем'єра України Дмитра Табачника, надрукована в «Київському телеграфі» (9-15 листопада 2007 року), була сприйнята переважною більшістю українців (тих, котрих він розділяє на західних і східних, розділяє на «селючок» й «хай-теківіців») наче грім серед ясного неба.

 

По-перше, нас розділяє людина, яка за своїм призначенням й посадою повинна була докладати зусиль, щоб Львів і Донецьк були частиною єдиної країни, а не територіями, які живуть за своїми власними законами, байдужими до того, що робиться у  співвітчизників.

 

По-друге, ця людина робить це настільки цинічно й грубо, оперуючи історичними фактами на свій власний розсуд і вдаючись до брудних політичних методів, що стає огидно від того, що обираємо до влади таких собі космополітичних посадовців.

 

По-третє, саме з таких «ораторів» і державотворців починається моральний занепад у державі, її духовна загибель й економічна криза, тому що економіка без відповідної культури (національної, професійної і духовної) не здатна бути продуктивною і прогресуючою. Не можна ввійти в світ високих технологій, не маючи «якісних» робітників, а «якісні» робітники неможливі без «якісного» інженера, «якісний» же  інженер, у свою чергу, неможливий  - без відповідного утворення й культури.

 

Найстрашніше те, що, чи то від власної неосвіченості, чи то від недбалості, а, може, й від підступності  Дмитро Табачник у наш час закладає основу для майбутньої цивільної й національної трагедії, пропонуючи жителям Заходу й Сходу закривати очі на те, що відбувається один у одного. У будь-якій цивілізованій країні не можуть співіснувати дві філософії й, відповідно, дві культури. Я маю на увазі нашу природну українську й штучно нав'язану нам російську (угро-фінську й татарську) культуру, яку намагаються й сьогодні пропагувати й насаджувати на споконвічних українських землях наші сусіди й дехто з наших політиків, діячів культури й істориків.

 

На жаль, нашій країні дуже знайома проблема «яничарства», коли своїх же громадян на своїй землі виховували в повазі до чужинної імперії, а своє рідне витравлювали із серця, ганьбили, примушуючи забувати свою мову, традицію, історію. От такі «яничари» і керують нами здебільшого. Через те в нас у центрі проблеми «двох Україн», постає питання другої державної мови, а історичну більшість українського народу грубо називають меншістю, хоча й «свідомою». Дивно, як протягом трьох сторіч нашого перебування під російською владою з нас (переважно, центрально-східних українців) виростили ментальних й історичних, язикових і культурних «незаконнонароджених», що не знають і не бажають знати, звідки вони родом!

 

Наша нація «хвора». Ми ще плентаємося за останнім російським «потягом», боячись від нього відірватися, тому що «загинемо» як культурно, так й економічно. І я погоджуюся з думкою відомого українського націоналіста  росіянина Донцова: «Російська сирена грає на найменш відпорних струнах нашого серця. Вона небезпечна, гарна, зваблива - особливо для безхребетної слов'янської душі. Але недобре задовго залишатися в її обіймах: вона розм’якшує мозок, знесилює м'яза, обезвладнює волю...» А тим часом російська ідеологічна машина пропагує у своїй країні не просто патріотизм, а націоналізм, що вона ж нібито критикує на офіційному рівні. Більш того, саме у своїх східних сусідів українці повинні вчитися, як треба любити свою державу й захищати національні інтереси.

 

Московія, перебравши на себе із власної волі право спадкування Київської Русі й проголосивши себе безпосередньою спадкоємицею великої протослов'янської й слов'янської культурної і язикової спадщини, постійно поширювала свою культуру (синтетичну, побудовану на основі української й татарської традицій), мову й спосіб життя на всіх своїх сусідів. При цьому вміла стратегія й тактика великоросійських правителів всіх часів призвела  до того, що російське стало асоціюватися більшістю людей із чимсь святим, кращим за інше (одночасно славнозвісна «Рассея» пила й п'є, лаялася й лається матом, когось грабує, когось убиває, когось шантажує й усе заради інтересів російського народу й державності)! Росії приписують месіанство, а всі гріхи її списують на «широту російської душі». Україну ж «Великоросія» наділила правом називатися  Малоросією, а «малоросійській» мові  надала статус «нарєчія». У цю байку вірили в часі царату й вірять понині не тільки росіяни, а й мільйони українців.

 

Отже, ця ситуація має потребу в негайному вирішенні, тому що природне повинне перемогти штучне. І державний чиновник повинен розуміти, що, дозволяючи в одній країні будувати пам'ятники Бандері й Катерині ІІ, він закладає бомбу вповільненої дій.

 

До того ж, надзвичайно вражає той факт, що освічений історик і політолог, стверджує, що мова повинна бути не «державною», а «народною» і ставить риторичне із цинічним підтекстом питання: «Адже кому потрібна «мова», якщо вона «вимирає»? Тепер припустимо, що який-небудь депутат Кнесету говорить, що в Ізраїлі не має державної мови, а є лише народна. Або, скажемо, німецький віце-прем'єр з гуманітарних питань стверджує, що німецька - недержавна мова в Німеччині. Тобто Дмитро Табачник вносить  розкол у країну, що віками виборювала своє право на власну державність і мову.

 

Така поведінка, а - головне - відсутність відчуття рідного «будинку» й асоціації декого з наших громадян України не з Батьківщиною, а з «територією для грабежу» приведе до звичайної корупції, криміналу й крадіжок у власному будинку. Саме через це Мазепа сприймається нашим непатріотичним (звідки той патріотизм у «високотехнологічного», але «без роду й нації» колишнього члена уряду?) не як національний герой, а як «підступний середньовічний інтриган».

 

І він забуває, що в пам'яті української нації, а, виходить, і всіх українських громадян, живе славнозвісний Мамай і трипільсько-скіфсько-козацька спадщина – наш духовний скарб, інтелект і совість нації. І лише духовно цілісна й здорова ( а не просто матеріально багата й науково розвинена) країна здатна  побороти корупцію в країні, тому що у своєму будинку не крадуть.

 

І така б стаття, пан колишній віце-прем'єр, скажемо, у Франції або Польщі - наскрізь націоналізованих державах єдиної Європи - стала б не просто резонансною, а послужила б причиною вибуху того самого «народного» гніву й звільнення з посади людини, що принижує національну свідомість громадян Франції або Польщі.

 

Ви ж, ведучи свої власні політичні ігри й маніпулюючи свідомістю громадян, намагаєтесь створити з українських «націонал-селючок» модернових, зматеріалізованих, бідних духом космополітів. Ви хочете об'єднати людей навколо цінностей миру високих технологій, але на які високі технології здатна людина, у якої навіть свого «будинку» немає?

 

А, якщо, не дай Боже, війна? Ви навколо комп'ютерів будете людей поєднувати, чи навколо ідеї захисту своєї землі?!

І громада, що ви вміло розділяєте в Україні на більшість (якій все одне в якій країні жити, аби тільки був хліб і видовища) і «свідому» меншість, не має права вирішувати ідеологію держави, тому що саме для цього ми й обираємо президента країни (до речі, більшістю!).

 

На сьогодні, на жаль, «Воля слова» перетворилася на балаканину й гру в правду.  Мимоволі до цього доклав зусиль й відомий ведучий Савік Шустер. Приваблива ідея передачі без цензури й замовчувань призвела до безвідповідальності ораторів, популістських заяв і гасел, за якими - пшик... Насправді, на мою думку, демократія - це диктатура права й закону, дисципліна, а не хаос політичної думки й дії. Всі громадяни при демократії мають однакові права на приватну власність, мову, релігію, всі рівні перед законом, але при цьому кожний має відповідати за свої слова й вчинки. І поки ми не повернемо словам їхнє правдиве значення, ми не зможемо встановити порядок у власній країні.

 

А наразі перед нами хизуються й піаряться чарівні політики-оратори, одягнені як лялечки, які роблять із політики шоу-бізнес, забуваючи про свою роль й обов'язок служити народу, що їх обрав.   

       

Звичайно, у цій ситуації має більшу роль відігравати саме глава держави, що у силу своїх повноважень і функцій повинен забезпечувати єдиний політичний й ідеологічний курс країни, її цільність, передбачаючи можливі наслідки своєї недбалості й справедливо припиняючи будь-які зазіхання на незалежність і суверенітет України. Лише в такий спосіб можна запобігти багатьом  національним і соціальним катаклізмам в одній країні. Треба пам'ятати, що демократичні принципи за всіх часів  захищалися зі зброєю в руках. Саме так захищали й захищають демократію  давні греки й сучасні європейці.

 

 

І, чомусь саме біло-блакитні політики настирливо повторюють нам з телевізійних екранів і з газетних стовпців, що ми - різні, що існують дві України: одна - селянська, середньовічна. Інша - годує й страждає від своєї доброти. Одна - з пам'ятником Бандері. Інша - Катерині ІІ. Західна - зі своєю мовою. Східна - зі своєю мовою. КПУ ж розділяє держава на бідну й багату Україну ( при цьому багаті й бідні існують у будь-якій країні світу, але нікому не спадає на думку говорити про дві Росії або, скажімо, про дві Польщі).

 

Президент це дозволяє, а камінь вода точить. Звідси - дискусії із приводу Голодомору, балаканина про те, що концентрація на минулому заважає нам будувати майбутнє, намагання створити з України якусь безформну територію з аморфними жителями, яких турбують лише власні фінансові й економічні проблеми.

 

Проте українці - далеко не «чуби». Ми просто дуже терплячі, і коли нам урветься терпець, то ніякі світи високих технологій не допоможуть табачникам залишитися при владі й надалі калічити вистраждану нашими дідами незалежність України. Саме через них мені, як й іншим громадянам,  доводиться займатися політикою, а не мистецтвом.

 

І за Вашу статтю, пане Табачнику, моєму другові-євреєві поетові Веніаміну було надзвичайно соромно. Лише повернувши українцям рідну мову й національних героїв, їхню справжню історію можна побудувати духовно й економічну сильну європейську державу, у якій буде панувати хай-тек, а не ідеологія індустріалізації. А зводити  націоналізм до чогось відсталого і ворожого може лише неосвічена людина, якою Ви, я думаю, себе не вважаєте.

 

Дуже прикро, що «донецькі» попадають під вплив от таких лукавих істориків (через які ми усе ще не можемо зняти із плечей і із серця московське ярмо) як Ви. Краще б їхніми ідеологічними вчителями стали Петро Могила або Тарас Шевченко. Тому що успішною споконвічна боротьба українського народу, за словами Донцова, може бути «лише тоді, коли цей шар (наша політична еліта – авт.) сповнений тією блискучою думкою, тією волею й тим патріотизмом, які навіть чужинця змушували в козацькій старшині бачити фігури, подібні до фігур Лівія.